У часи війни та масового переміщення населення доступ до психологічної підтримки стає справжнім рятівним колом. Минулої весни Естонська рада у справах біженців разом з Українською національною психологічною асоціацією відновила роботу гарячої лінії, яка надає психологічну допомогу українцям в Україні та в 20 інших європейських країнах. Ольга, одна з консультанток лінії, ділиться досвідом своєї роботи: вона підтримує людей і водночас долає власні виклики, спричинені війною.

Зображення

Мене звати Ольга, я родом із Харківської області, Лозівського району. У свій вільний час я приділяю увагу своїй сім’ї, займаюся спортом, зустрічаюся з друзями, граюся зі своїми кішками, читаю книжки, дивлюся фільми. Мій девіз по життю: «Роби, що можеш, з тим, що маєш, там де ти є».

Я працюю у сфері кризової психологічної підтримки з часів COVID-19. Брала участь як волонтер у роботі лінії психологічної підтримки HELP.ME.NPA, яку організувала Національна психологічна асоціація у відповідь на виклики пандемії. Тоді здавалося, що пандемія – це найстрашніше, що може статися. Ми й уявити не могли, що за два роки буде щось набагато гірше.

Коли 24 лютого 2022 року почалося повномасштабне вторгнення РФ в Україну, моя перша думка була про те, що я можу зробити? Як психолог, як людина, як українка? Коли дізналася, що організовується гаряча лінія для підтримки людей під час війни, я відразу зрозуміла, що маю приєднатися. Для мене це мій обов’язок, мій внесок у відновлення моєї родини українців. Я не можу воювати, не можу фізично захищати країну, але я можу робити те, що вмію найкраще – підтримувати людей, допомагати їм справлятися з болем, страхом, втратами. Кожен дзвінок, кожна людина, якій я змогла хоч трохи полегшити біль є моїм фронтом, моєю службою. Я дуже патріотично налаштована, і для мене моя робота є способом бути корисною своїй країні в найважчі часи. Коли чуєш голоси людей, які дзвонять з різних куточків України, з тимчасової окупації, з-під обстрілів, то розумієш, наскільки це важливо. Інколи людині потрібно почути, що хтось там, на іншому кінці дроту, розуміє, вірить і підтримує її. І якщо я можу дати їм це відчуття, значить, я роблю щось важливе для перемоги.

Якими проблемами чи емоціями найчастіше діляться люди, коли телефонують на гарячу лінію, і як це змінилося за останній місяць війни?

За час роботи на гарячій лінії я помітила, що спектр проблем дуже широкий. Найчастіше це страх за життя близьких, особливо тих, хто на фронті, страх обстрілів, страх невідомості. Люди дзвонять, коли не можуть заспокоїтися, багато хто говорить про постійну тривогу, яка стала фоном життя й не відпускає ні вдень, ні вночі. 

Люди, які евакуювалися за кордон, відчувають розчарування в тому, що там не розуміють, через що вони проходять. Ті, хто в Україні, іноді відчувають себе ізольованими, їм нікому розповісти про свій біль. Дуже багато дзвінків від людей, які просто хочуть, щоб хтось їх вислухав без порад і оцінок. Також зросла кількість дзвінків від людей з ознаками клінічної депресії, коли це вже не просто сум чи апатія, а неможливість функціонувати. 

Загалом, якщо говорити про динаміку, я б сказала, що перші місяці війни були про гострий шок і паніку, потім прийшла фаза мобілізації, коли люди трималися на адреналіні і волі до перемоги. А зараз настає фаза виснаження, коли ресурси на межі, а кінця не видно.

Чи можете ви описати типовий дзвінок (не розкриваючи жодних особистих даних)? Чого шукають люди, коли звертаються до вас?

Типового дзвінка, мабуть, не існує, бо кожна історія унікальна. Зазвичай людина починає з того, що каже: «Я не знаю, чи правильно я дзвоню, можливо, у когось є гірші проблеми». Це дуже характерно, люди мінімізують свій біль, відчувають провину за те, що їм потрібна допомога.

Наприклад, може подзвонити жінка років сорока. Вона каже, що не спить нормально вже кілька місяців, постійно перевіряє новини, стрибає від кожного звуку. Чоловік на фронті, з ним зв’язок нерегулярний, і щоразу, коли телефон мовчить довше звичного, вона впадає в паніку і уявляє найгірше. Вдома діти, яких треба виховувати, підтримувати і робити вигляд, що все нормально, а всередині порожнеча і постійний страх. Вона розповідає все це і плаче. Каже, що соромно плакати, але більше не може. Відчуває, що зривається на дітей через дрібниці, а потім мучиться від провини. Чого вона шукає? Насамперед, того, хто просто вислухає. Не скаже “всім зараз важко”, не дасть пораду “відволікайся” чи “думай позитивно”. Їй потрібно, щоб хтось визнав те, що їй дійсно важко, і це нормально. Її почуття мають право бути. Вона не слабка, вона людина, яка живе в неймовірно важких умовах. Далі їй потрібна якась конкретика. Що робити з панічними атаками? Як заспокоїтися посеред ночі? Як не втратити себе? Ми разом шукаємо відповіді, я даю техніки, ми обговорюємо стратегії, але головне, вона відчуває, що не сама.

Або інший приклад, дзвонить чоловік, йому близько п’ятдесяти. Він евакуював сім’ю за кордон, а сам залишився в Україні. Каже, що відчуває себе розірваним. Дружина і діти в безпеці, але їм важко: чужа країна, мова, діти скучають за домом. Дружина просить, щоб він приїхав, каже, що сім’я за ним сумує. А він відчуває, що не може поїхати, бо тут його робота, його країна, його обов’язок. І одночасно відчуває провину про те, що може, він поганий чоловік і батько, що не з ними. Він розповідає про безсоння, про те, що втратив інтерес до всього, що раніше приносило радість. Про те, що почав пити більше, ніж раніше, щоб заснути. Що іноді думає, а в чому взагалі сенс усього цього? Але потім лякається цих думок і намагається їх відігнати. Чого він шукає? Легітимації своїх почуттів. Дозволу відчувати те, що він відчуває. Він хоче почути, що він не боягуз і не поганий чоловік, що його вибір має сенс. Що розірваність, яку він відчуває, – це нормальна реакція на ненормальну ситуацію. Йому потрібна допомога в тому, щоб знайти баланс між обов’язком і сім’єю, зрозуміти, як жити з цією провиною.

Якщо узагальнити, то, на мою думку, люди шукають трьох речей. По-перше, просто бути почутими без осуду. По-друге, підтвердження, що їхні почуття нормальні, що вони не божеволіють, не розпадаються, а реагують на травму. І по-третє, якусь конкретну допомогу: техніки, стратегії, напрямки, куди рухатися далі. Найголовніше, що я зрозуміла за цей час – людям потрібен живий контакт. Відчуття, що вони не самі у своєму пеклі. Іноді вся розмова зводиться просто до того, що людина плаче, а я мовчки тримаю цей простір. І це теж допомога. Можливість не бути сильною/сильним хоча б ці сорок хвилин.

Зображення

Що ви вважаєте найскладнішим у цій роботі і що допомагає вам справлятися з цими викликами?

Найскладнішим викликом для мене є дзвінки від людей з тяжкими психічними розладами, зокрема психотичного спектру. Складність полягає в тому, що це питання стосується меж компетенції і розуміння, де закінчується підтримка на гарячій лінії, а де починається потреба в психіатричній допомозі. Побудова контакту з людиною, у якої спостерігається порушення мислення (марення, галюцинації, резонерство, параноїдальні тенденції тощо) вимагає зовсім іншого підходу, ніж у стандартних кризових інтервенціях. Така взаємодія призводить до надмірного емоційного навантаження і відчуття безпорадності, коли бачиш страждання людини, але можливості обмежені форматом телефонного дзвінка.

Мені допомагає справлятися з цими викликами, насамперед, регулярна супервізія, де я можу обговорити складні випадки з колегами й отримати підтримку. І прийняття власних меж, де я розумію, що моя роль не в лікуванні, а в підтримці та орієнтуванні людини на отримання спеціалізованої допомогти.

Як гаряча лінія підтримує людей, які стикаються з тривалим стресом, переміщенням, горем або невизначеністю щодо майбутнього?

Коли людина живе в стресі місяцями, тут важливо не просто “зняти гостроту” її стану, а дати їй відчуття, що вона не самотня в цих переживаннях. Перше, що ми робимо – це просто слухаємо. Звучить банально, але коли людина внутрішньо переміщена і втратила все звичне для неї, їй часто немає з ким поговорити про те, що вона насправді відчуває. Часто оточення такої людини або теж у стресі, або вже втомилося слухати, або кажуть “тримайся, все буде добре”. А на гарячій лінії можна сказати: «Мені страшно, я не знаю, що робити далі», і це нормально.

Ми багато працюємо з тим, щоб нормалізувати те, що відбувається з людиною. Наприклад, коли хтось каже: “Я почуваюся ненормальним, бо не можу зібратися, постійно плачу, нічого не хочеться”, ми пояснюємо, що це нормальна реакція у відповідь на несправедливу війну. Це не слабкість, це те, як психіка реагує на невизначеність щодо майбутнього. Часто вже від цього людям стає трохи легше, вони розуміють, що з ними не щось не так. Звичайно, ми даємо конкретні техніки: дихання, заземлення, коли накочує паніка. Розповідаємо, як працює стрес, чому важко концентруватися, чому порушується сон. Допомагаємо знайти якісь точки опори. Іноді це дуже прості речі, наприклад, прокинутися у певний час, поснідати, подзвонити комусь. Коли навколо, хаос і ти не знаєш, що буде завтра, навіть такі дрібниці повертають відчуття певного контролю.

З горем працювати складно, особливо при невизначеній втраті. Людина може не мати змоги проживати горе через те, що немає часу, бо треба виживати, влаштовувати свій побут, дбати про дітей тощо. Тут ми даємо дозвіл проявляти свої почуття, наприклад, злитися і плакати, обережно нагадуємо, що горе не має “правильного” вигляду, що у кожного воно своє.

За потреби ми даємо інформацію, куди звернутися за юридичною допомогою, які є програми підтримки. Іноді люди просто не знають, що їм доступна певна допомога, і вже від цього їм стає трохи спокійніше. Якщо ми розуміємо, що людині потрібна довгострокова терапія або психіатрична допомога, направляємо до відповідних фахівців. Гаряча лінія – це перший крок, місце, де можна “приземлитися” і зорієнтуватися, що робити далі. Багато хто дзвонить по кілька разів, і це нормально, значить, ми справді допомагаємо.

Що б ви хотіли, щоб широка громадськість, в т. ч. і закордонна, розуміла про потреби в психічному здоров’ї людей, які живуть під час війни в Україні?

Я б хотіла, щоб люди розуміли, що наслідки війни на психічне здоров’я, на жаль, не закінчаться з настанням миру. Ми будемо ще довго їх долати, можливо, навіть десятиліттями. Прикро від того, що закордонна громадськість “втомилася” від теми війни в Україні, і коли увага світу переключається на інші події, підтримка зменшується, тоді як потреба і далі зростає.

Важливо розуміти, що травматичний досвід, спричинений війною, не схожий на травматичний досвід, отриманий у мирний час. Це не одна подія, після якої людина може почати відновлюватися, а постійний і тривалий стрес, де загроза не минає. Люди живуть під обстрілами, не знаючи, чи будуть живі завтра їхні близькі, чи буде світло, тепло, вода. І при цьому вони мають якось функціонувати, працювати, виховувати дітей, підтримувати родину. 

Також важливо донести до світової спільноти, що на нашій гарячій лінії кризової психологічної допомоги, ми чуємо багато страждань не тільки тих, хто безпосередньо перебуває на полі бою чи пережив окупацію, а і ветеранів, членів їхніх сімей. Матерів, які евакуювалися з дітьми, і відчувають провину, що покинули своїх чоловіків. Дітей (до 18 років), які втратили роки нормального дитинства і наразі долають симптоми психічних розладів. Людей у тилу, які відчувають безпорадність і провину того, хто вижив. Медиків і волонтерів, які працюють на межі можливостей. Психологів, які допомагають іншим, але самі потребують підтримки. Це жахливі наслідки цієї несправедливої війни, і вони потребують величезних ресурсів для відновлення. Всім цим людям потрібна довгострокова підтримка, але наша система психологічної допомоги вже зараз не встигає осягнути масштаби цієї біди.

Якщо говорити про конкретну підтримку, яка потрібна зараз – це не лише гроші, хоча вони теж критично важливі. Це довгострокові програми підтримки, надання доступної психологічної допомоги по всій країні. Це розуміння, що відновлення психічного здоров’я українців є частиною відбудови країни, не менш важливе за відновлення інфраструктури.

І останнє, нам вкрай необхідно, щоб світ не забував про нас. Щоб розумів, що війна не закінчилася, що люди продовжують страждати і їм потрібна допомога.

Де ви черпаєте сили й натхнення в такі складні часи, як зараз? Що допомагає вам триматися?

Бувають дні, коли після чергової зміни на лінії відчуваєш таке виснаження, що здається: все, більше не можу. Особливо коли чуєш історії, які розривають серце. Коли люди дзвонять прямо під обстрілами, коли матері плачуть за загиблими синами, коли розумієш, що ти можеш дати тільки слова, а їм потрібно набагато більше.

Що мене тримає, парадоксально, але ці самі люди. Коли бачиш, скільки сили в українцях, як вони піднімаються знову і знову після кожного удару, як продовжують жити, любити, будувати плани навіть у цьому пеклі – це надихає. Іноді людина дзвонить у розпачі, а через півгодини вже говорить: «Дякую, мені стало легше, я знаю, що робити далі». І ось це відчуття, що твої слова мають значення, що ти справді допомагаєш, дає сили продовжувати.

Також мене підтримує команда, колеги. Ми всі там, на лінії, розуміємо одне одного без слів. Після важкої зміни можна написати в чат: «Важкий був дзвінок», і відразу приходить підтримка. Ми ділимося досвідом, підтримуємо одне одного, і це дуже важливо. Без цього почуття спільності було б набагато важче.

Звичайно, я маю свої практики самодогляду. Прогулянки і час на себе – моя рутинна необхідність. Інакше швидко вигориш і нікому не зможеш допомогти. Треба наповнювати свою чашку, щоб було що наливати іншим.

Ще мене тримає віра в Україну, у нашу перемогу. Можливо, це звучить пафосно, але це правда. Я бачу, скільки людей роблять свій внесок, і розумію, що моя робота є частиною великої мозаїки. Я не можу змінити все, але можу змінити щось для конкретної людини, яка зараз на лінії. А ще мене тримає думка про майбутнє. Про те, що колись ця війна закінчиться, і нам треба буде відбудовувати країну не тільки фізично, а й психологічно. І досвід, який ми зараз набуваємо, знання про те, як працювати з такими викликами, як підтримувати людей у кризі, все це знадобиться потім. Ми зараз вчимося, щоб завтра бути кращими фахівцями для нашої країни. Це теж додає сенсу всьому, що відбувається.

Робота психологічної гарячої лінії НПА здійснюється у партнерстві з Національною психологічною асоціацією України та стала можливою завдяки фінансуванню з боку ESTDEV – Естонського центру міжнародного розвитку.